Памфір — режисер фільму Дмитро Сухолицький-Собчук про кіно, війну, Канні 2022 / НВ

Ви також можете прочесть цей матеріал російською мовою


Український режисер Дмитро Сухолицький-Собчук (Фото:Надане пресслужбою фільму Памфір)

часрічка на Каннському кінофестивалі відбулася світова прем’єра фільму Памфір українського режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. В інтерв’ю НВ він розповідає, як і де знімали стрічку, а також розмірковує про роль кіно в боротьбі з російською пропагандистською машиною.

Повнометражний ігровий фільм Памфір — один із 23 ігрових фільмів, які брали участь у 54-му Двотіжневику режисерів, паралельній програмі 75-го Канського кінофестива. Програми фестивалю обрали учасників з-поміж 2500 заявок з різних країн світу. Події фільмів відбуваються на західній Україні напередодні традиційного карнавалу на святі Маланки, яке відзначається13 січня.

Відкривати цей історичний Каннський кінофестиваль має стрічку Фінальний зріз французького режисера Мішеля Хазанавічуса. Спершу, який за жанром буде до зомбі-комедії, презентували під іншою назвою — З. Проте пізніше режисер ухвалив рішення перейменувати стрічку через асоціацію з ідеологічної символікою, яку використовує російську армію під час війни з Україною.

В інтерв’ю НВ Дмитро Сухолицький-Собчук розповідає, яку історію бачить глядач у фільмі Памфір, розмірковує про кіно як про складову ідеологічну пропаганду та пояснює, чому зараз, під час війни в Україні особливо важливо презентувати себе на міжнародних культурних майданчиках.

— Що за історія лежить в основі сюжету фільму Памфір?

— За сюжетом, події у фільмах відбуваються в прикордонній на заході України. Ми спостерігаємо за життям головного героя на прізвисько Пафір та його сім’ї. Під час перегляду стрічки глядачі бачать, що означає це слово, звідки взялося це прізвище.

Якщо коротко, то цей фільм — про дуже хорошу дію безумовної любові. Про те, що іноді ця любов може засліплювати і ми не завжди бачимо ту небезпеку, які зберігають сокровенні бажання. Адже деколи ці бажання можна збутися.

— У процесі підготовки до зйомок ваша команда їздила в спеціальну експедицію в Карпати. Розкажіть, що там сталося?

— Підготовка до зйомок тривала біля двох років. Це був ретельний вибір місць, місце для зйомок. Ми досліджували специфіку самого регіону, а також довго шукали людей, які були готові б розповісти нам про костюми та допомогти з їх виготовленням. Адже одна із ключових подій у стрічці — святкування Маланки, народне свято і справжній карнавал. Ми розуміли, що все має бути так, як у реальному житті, тому в підготовці цих сцен були задіяні 250 статистиків, головні актори і знімальна група. Я хотів, щоб вся команда перебувала в однаковій системі координат і розуміла справжнє значення цього дійства.

— В українському кіно зараз досліджується певна тенденція, коли до зйомок залучають непрофесійних акторів. Наприклад, у Атлантиді Валентина Васяновича грають ветерани війни на Донбасі, головний герой стрічки Носоріг Олега Сенцова — громадський діяч, військовий, активіст. У вашій касті також є непрофесійні актори, як-от Стас Потяк — хлопець, який грає роль Назара. Розкажіть, як знайшли його?

— Насправді, ми шукали цього хлопця дуже довго. Організували у селищі Верховина, що на Франківщині, невеликий табір, де проводили репетицію з кандидатами на роль цього хлопця, Назара. знали, що деякі з кандидатів також залишаються у фільмах, але в інших ролях. У мене є папка, в якому — біля трьох сотень фотографій цих хлопчиків. Ми шукали хлопчика, який буде таким собі бунтарем. Траплялося, що кандидат міг виглядати по-одному, але коли сидали говорити з ним, то за характером був зовсім інший…

Стас Потяк потрапив до нас за рекомендацією моєї подруги. Мама Стаса займається виготовленням ліжників — це традиційний тканинний виріб з овечої шерсті, який виготовляють у Карпатах. Їй розповіли, що проходив такий кастинг, і це зацікавило Стаса. Він приїхав до нас: був трохи переляканий, стримний. Але згодом з’ясувалося, що це той випадок, коли в тихому омуті — багато бісенят. У Стаса встановився глибокий контакт із виконавцем головної ролі, Олександром Яцентюком. Можливо, на цьому вплинув і той факт, що через коронавірусні обмеження Олександр не бачить зі своїм сином, який живе в Іспанії, тому як сублімував цю енергію на Стаса. Вони потоваришували. Стас був дуже відповідальним, впорався з усіма поставленими завданнями.

Але загалом, Стас Потяк — не єдиний непрофесійний актор у фільмі Памфір. Таких було десь 40% — взято, в епізодичних ролях. Головні ж ролі, як і роль другого плану, виконали професійні актори.

— Чому презентувати українське кіно на кінофестивалях рівня Канн — надзвичайно важливо, особливо в часи війни?

— Українська присутність важлива завжди і всюди, не тільки зараз. Це вже давно не щось типу Червоної книги, — нерідкість, що на міжнародних кінофестивалях такого рівня показують українські фільми. Українські фільми протягом усього року є в програмах міжнародних кінофестивалів. Адже наші вороги воюють з нами, в тому числі, й через культурну, ідеологічну площину. І якщо не виходити на поле битви в культурному просторі, поразку зарахують якраз тому, хто не прийшов. Ми маємо показати, розповідати міжнародній спільноті про те, що відбувається насправді. Ніхто за нас цю роботу не зробить.

Громадян росії розділив на тих, хто підтримує дію влади рф, і так званих «дисидентів», людей, які є «опозиційними». І продовжують давати цим «дисидентам» слово. Та навіть якщо вони транслюватимуть свої меседжі каяття, хай краще це роблять для своєї власної, внутрішньої аудиторії. Аніж міжнародної спільноти, яка для цього часу це якась як певну індульгенцію. Бо виходить, що одні громадяни рф перетворюють Україну на пекло, а інші «відспівують» це в храмах, які називаються «балет», «опера», «кіно», чи ще якось.

Поки тривало війна, голоси цих «опозиціонерів» мають лунати, лише якщо вони спрямовані в один бік — в бік жителів російської федерації.

— Французький режисер Мішель Хазанавічус перейменував свій фільм З — стрічку, яка має відкрити Канський кінофестиваль, на Вирізати через асоціації з пропагандистською символікою, яку активно використовує російську армію під час наступу на Україні. Що думаєте про цей крок?

— Мішель Хазанавічус — точно не та людина, яку можна звинувачувати в підтримці росії. У його фільмографії є ​​стрічка під назвою Пошук, 2014 рік. У цьому фільмі є одна сцена, яка виглядає нібито як документальна — вона про подію під час війни в Чечні. Це нібито запис на відеокасети з архіву російських солдат. І в цьому записі чутно, як розстрілюють людей, як лунають крики жінок — за цими криками ясно, що цих жінок ґвалтують. Виглядає це так, ніби на цій касеті — документальні кадри. Та насправді це — повна постановка, в які задіяні, в тому числі, українські актори. Тому назва З для його фільму вибрано випадково, ще до того, як цю літеру почала активно використовувати російську пропаганду в своїй ідеології. Але ця історія загалом демонструє нам, що це його — його того, що відбувається в Україні, дійшло і до Хазанавічуса. Він підтримав ідею з перейменуванням.

— Ви працюєте над зйомками документального фільму зараз, що це за фільм?

— Після початку війни я продовжив свою з Вавилон`13, отримав акредитацію від Збройних сил України. Стало зрозуміло, що навколо всього цього, це великі зміни, і вони важливі для всіх і кожного в нашій державі.

Є кілька тем, за яких я слідкую. Наприклад, це українські скульптори, які в мирний час відливали скульптури Ісуса Христа, а після повномасштабного вторгнення росії почали відтворювати різноманітні перешкоди, наприклад, протитанкові «їжаки» для ЗСУ. Я фіксував цей процес для кіно. Ще одна з тем — про прикордонників, але поки що я не можу розкрити всі деталі.

Фіксувати те, що відбувається під час війни, це, по суті, практично те ж саме, що займається волонтерством. Це прагнення бути корисним у ці часи. До речі, перший місяць після вторгнення рф я займався волонтерством, допомагаючи із постачанням на фронт необхідних речей. Але потім вирішив, що все ж таки більше переключилися на документальні зйомки.

— Як загалом впливу на український кінематограф війна? Які плани довелося відкласти, які події — зупинити через активні бойові дії?

До початку повномасштабного вторгнення Росії в Україні була налагоджена система виробництва кіно, були розроблені стратегії щодо виробництва кіно, працювали відповідні інституції. У всіх були якісь творчі плани, в нас знімали дуже багато ігрового, документального, короткометражного кіно.

Все це зараз — під великим знаком питання. І відповідати на це питання, коли ми переможемо. Нам потрібно продовжувати роботу з усіма тими талановими людьми, які хочуть говорити про нас. Бо всі ми говоримо «про нас»: про різні епохи, різні періоди, в різних жанрах. Український кінематограф потрібен, в першу чергу, нам — українцям.

Я би не хотів порівнювати з Другою світовою, бо Друга дуже цю сучасно ідеологізована. Пропагандистська машина сакралізує війну за допомогою міфотворчого образу солдата, який жертвує собою за рахунок своїх ідеалів, совісті та такого іншого. І образи ці штампувалися роками, в тому числі, й через російський кінематограф. А тепер, як слід, ми маємо оцей великий міф про «визвольну війну».

Інший — Боснія, країна колишньої Югославії. Протягом цих двадцяти, тридцяти років вони продовжують переосмислювати досвід, який прожили дуже давно. І нас так само чекає цей довгий, нелегкий шлях. І ми мусимо мати, що сказати.

Після війни всі ми чекатимо, як український кінематограф реагує на все те, що відбулося за цей час з нами. Будуть неймовірно популярні теми, які нам доступно довго заживляти. Нам потрібне це осмислення. Війна — це його, яке залишитися з нами на десятиліття.

Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Instagram.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.